Денис Дудник: шеф психологічного хабу «Tanto» знає як не дати ветерану стати на доріжку безпораддя. У лютому 2023 року Український ветеранський фонд Мінветеранів проводив анонімне онлайн-опитування серед ветеранів і діючих військових. З’ясувалося, що 28% ветеранів, які на той час не несли службу в Силах оборони України, мають статус безробітного, 63,6% з них хотіли мати власну справу, а 15,1% – бажають влаштуватися найманими працівниками. Водночас понад 53 % діючих військових планували повернутися на попередню роботу після війни. 90% потрібна психологічна підтримка та допомога.
Отже, чітко прослідковується бажання наших Захисників і Захисниць, які вже повернулися у мирне життя чи збираються це зробити, знову займатися улюбленою справою, або ж відкрити власний бізнес. Останній, до речі, для багатьох ветеранів є амбітним способом сміливо заявити про себе й узятися за щось більше, омріяне, хоч і ризикове з точки зору відповідальності, аніж те, чим вони займалися до війни.
УВФ уже понад рік упроваджує конкурсні грантові програми з розвитку ветеранського бізнесу. Так, торік за допомогою програм #Варто і #Варто+ГО вдалося підтримати 61 ветеранський бізнес та різні ініціативи для ветеранів. Переможці у цих проєктах одержали понад 21 млн гривень. Загалом можна сказати, що таким чином майже 280 ветеранів і членів родин загиблих Захисників та Захисниць отримали фінансове підсилення. Тут йдеться і про відшкодування для підприємців-ветеранів та родин Захисників, що ведуть власну справу, як мікрофінансова підтримка на суму від 6,2 тис до 20 тис гривень (загалом – 3,9 млн гривень).
Торік одним з переможців #Варто 2.0 став ірпінський Психологічний хаб «Tanto» на Київщині. Знайомимося з історією керівника цієї команди – Денисом Дудником – військовим льотчиком за першим фахом, учасником революції Гідності та АТО, а потім і оборони столиці у 2022 році.
Хаб з’явився завдяки Українському ветеранському фонду. Тут займаються підтримкою психіки та набуттям нових ментальних навичок мешканців і мешканок постраждалих від російської агресії громад Бучанського району й Ірпеня. Переважний формат роботи – онлайн- і офлайн- групові заняття, індивідуальні консультації.
Я думав, що зроблений з титану, і все переживу…
Денис у 1993-му закінчив Армавірське вище військове училище льотчиків у росії з відзнакою. За фахом – льотчик-винищувач. Розповідає, що дуже хотів піти у космонавти. Так, як його однокурсник Айдин Айимбетов –третій казах і перший громадянин Республіки Казахстан, який полетів у космос. Але в Дудника переважило бажання повернутися в рідну Україну – його батьки з Бершаді на Вінниччині, де він закінчив школу.
Приїхав у Київ, але виявилося, що тут пілоти непотрібні. Згодом призначили у Крим на аеродром ППО «Бельбек» – у 62-ий винищувальний авіаполк, куди раніше тільки льотчики першого класу потрапляли.
«Це була мрія. Я жив практично на березі моря. Щоправда, польотів було обмаль: брак палива, армію знищували… Знаєте, навіть те, що на півроку зарплату затримували, якось відносно байдуже сприймав. А от те, що не бачили неба, справді було трагедією. Останньою крапкою стала ситуація, коли одного дня прилетів Іл-76, і з нього виїхав генерал на «Волзі» із дружиною та собачкою – у відпустку. Він спалив стільки палива, що я міг би, напевно, місяць літати!», – згадує події тридцятирічної давнини співрозмовник.
Зрештою, він 1996-му звільнився і зарікся коли небудь знову служити. Щоправда, були пропозиції поїхати в інші країни й літати, зокрема в Іран. Але чоловік уже «захворів» ідеєю започаткувати свій бізнес. Каже, що багато чим займався, зокрема монтажем кліматичного обладнання та консалтингом, був менеджером з продажів.
2014-ий Денис Дудник зустрів у столичному середмісті, де вирувала революція Гідності. «Я на подібні теми дуже залипаю», – зізнався він у розмові, адже військова людина не може байдуже спостерігати за такими подіями у країні. З тієї весни в колишнього льотчика і успішного підприємця життя укотре зробило різкий поворот.
Наш герой долучився до формування батальйону МВС «Київ-2», що попервах мав майже суто волонтерське забезпечення. Потім – практично оточення під Чорнухиним неподалік Дебальцевого, беззмінна служба на блокпосту під Волновахою взимку 2015-го. Всі перехворіли, бо було холодно і вогко, обстріли «Градами», брак людей, яких перекинули у ДАП…
За якийсь час приїхав додому на ротацію. «Я думав, що зроблений з титану, і все переживу», – із усмішкою згадав він себе у той час.
Але застуджені нирки, гормональні проблеми, тахікардія далися про себе знати. А потім і зовсім накрив ПТСР. Далі – реабілітаційний центр й чергова обіцянка собі ніколи не мати справи з військом.
«Коли людина попадає у стресову ситуацію, а організм виснажується, настає момент, і в крові виділяється адреналін та кортизол. Це в нас сидить ще з часів, коли людство бігало за мамонтами. То, щоби вижити. Проте, коли занадто багато тих гормонів, а загрози вже немає, тоді порушується гормональне тло. І не обов’язково перебувати фізично на полі бою або збирати у пакет залишки побратима. Достатньо просто згадати чи уявити щось подібне, і людина із ПТСР захлинеться від адреналіну й кортизолу! А мозку байдуже, скільки років назад були події, що спровокували той флешбек. Якщо такі процеси відбуваються постійно й посилюються, у певний момент розвивається депресія, апатія або агресія», – розповідає Денис Дудник.
Якщо ти не міцний, то ймовірність перемоги – нульова.
Але тоді він цього ще не знав. Не розумів, чому не спить уночі, чому так тривожно і несамовито колотить душу й тіло.
«Я після фронту пішов служити в поліцію – начальником чергової частини полка патрульної служби ПОП у Києві. Доводилося постійно перебувати у тонусі, приймати інформацію, координувати, але однак ставилися зриви. Почалися конфлікти з дружиною. В мене була квартира на Оболоні трикімнатна. Я зібрав речі і пішов. Перед тим звільнився з поліції. Це сталося перед Новим Роком. І вдруге вже загримів у реабілітаційний центр, де зустрів 2017-ий. Потім жив у різних місцях, бо бізнес загнувся, поки воював, клієнти повтікали. За час Майдану й війни всі зароблені запаси розтанули. Згодом довелося і втретє потрапити на реабілітацію», – сповідає ветеран про непростий період у житті.
Коли був у ребцентрі познайомився з інвалідом-майданівцем, (беркута вибили око), який дуже хотів відкрити майстерню, де такі як і він воїни з інвалідністю займалися б виготовленням ножів ручної роботи. Він був упевнений: це заняття матиме реабілітаційний вплив. І це справді так, адже коли ти працюєш з такими небезпечними верстатами, як гриндер, слід бути дуже сконцентрованим, інакше травми не минути. У такий спосіб людина відволікається від зайвого заглиблення у вир власних думок.
Ключ у тім, що думки породжують емоції, а емоції впливають на гормональний фон, який у свою чергу загалом впливає на здоров’я. Розрив цього кола, щоб поставити на «Стоп» руйнівні флешбеки, і є фішкою авторського курсу Дениса Дудника у психологічному центрі «Tanto», що допомагають клієнтам зупинити деструктивне самоїдство. Але до цього була довга дорога…
Своєму другу Денис допоміг написати інвестиційний проєкт, – він на цьому спеціалізувався і після закінчення МАУП та здобуття другої вищої освіти. Проєкт подали на конкурс «STARTUP IRPIN», і виграли. У 2017-му дали кошти і приміщення на рік безкоштовно. Літом жив у друга на яхті на Оболоні, і їздив в Ірпінь у майстерню «Яскраві ножі». Згодом взагалі перебрався у це зелене місто, знімаючи тут житло. Але бізнес «не зайшов», скорше перетворився на хобі. Денис каже, що без потужних дотацій така справа не працює, бо продукція задорога. Або потрібні великі стартові вливання коштів, інакше, цитуючи Сунь-Цзи, «якщо ти не міцний, то ймовірність перемоги – нульова».
Тоді він знайшов себе, працюючи очільником Проєктного офісу Державного податкового університету в Ірпені. Поки у двері знову не постукала війна…
Є певні універсальні речі, які працюють на повернення з паралельної реальності немов проста лопата
У лютому 2022-го почалося повномасштабне вторгнення рф. Літали вертольоти, скрізь – стрілянина й паніка. Але Ірпінь славився дуже сильним ветеранським рухом. Побратими, серед яких і Дудник, швидко скомунікувалися. 25 лютого він із хлопцями уже отримали зрою й поїхали до гостомельського мосту. Одразу зрозуміли: їм протистоять добре підготовлені вояки.
Тоді одразу впали й інші нещастя – Денис захворів на ковід, а квартиру в Ірпені, де жив, розвалили орки. Зараз от доводиться мешкати в будинку покійного товариша…
«21 березня брав участь у відбитті одного з ворожих штурмів у районі ірпінського військового шпиталю. Нас в окопі було четверо – сім годин без упину стріляли. Раптом підійшли хлопці на підмогу… Але краще б цього не робили: багато зазнали поранень і загинуло чимало. Ми на добу затримали просування противника. Та нас залишалося мало, більшість поранені, закінчився боєкомплект. Проте живими зосталися тільки тому, що росіяни, опинившись серед доволі заможних будинків, заповзялися їх грабувати, забувши про війну. Через контузію мене евакуювали, а на ранок уже прийшло підкріплення», – розповідає наш герой один з епізодів оборони Ірпеня.
Поки лікувався, знову накрив жорсткий напад ПТСР, але Денис уже знав, що робити.
«Я з дитинства займався аутотренінгом і гіпнозом – щоби краще засвоювати навчальний матеріал. Де б не вчився, скрізь був відмінником: у школі, військовому училищі, МАУП. Тому напевно й ідея збирати власні лайфхаки, які допомогли у боротьбі з самим собою, видалася доволі органічною та вдалою. Насправді, є певні універсальні речі, хоч ми всі різні, але вони працюють на повернення з паралельної реальності як проста лопата. Є чітка формула: чим довше людина не заглиблюється у свою проблему, з часом повернення до травматичного досвіду стає дуже епізодичним, менш яскравим і деколи зовсім зникає, принаймні у якихось радикальних проявах. Важливо не зірватися, не поспішати, бо емоційні гойдалки – дуже підступна річ. До цього висновку я йшов цілих три роки», – ділиться досвідом шеф хабу.
Якби я повернувся на сім років назад, маючи теперішній досвід, то мав би інше життя
Багато ветеранів, коли повертаюся, хочуть якоїсь цікавішої роботи чи своєї справи, можливо навіть у межах вже колись набутої професії або навичок. А хтось взагалі хоче круто змінити життя. Але багато хто не знатиме, що робити далі, стоятимуть на роздоріжжі безпораддя.
От і Денис півроку після завершення оборони Ірпені ходив і не знав, що робити далі. Повертатися в університет не хотів. Формально перебував у місцевому ДФТГ, – він і досі у ньому в резерві. Та якось добре знайома психологиня, колега по роботі в університеті, яка з командою опікувала місцевий люд, підкинула ідею започаткувати центр надання психологічної допомоги.
«Ця розмова була за кілька днів до завершення конкурсу Українського ветеранського фонду. Та я встиг, подав заявку і згодом мені зателефонували: ви виграли! Цей грант надав кошти на оренду приміщення, рекламу, обладнання. Це офіс, меблі, словом облаштоване місце, де ми надаємо послуги. Ветеранів та ВПО консультуємо безоплатно. Ми надаємо першу психологічну допомогу. Щоб стабілізувати стан людини. Ніби евакуюємо людину зі складної ситуації, а вже психотерапією і подальшими некритичними речами займаються далі вузьконаправлені фахівці» – пояснює співрозмовник як вдалося почати свою історію ветеранської справи.
Хаб, як і прописував проєкт, нині виконує ті індикатори, про які він звітує УВФ. На певних етапах фонд може допомогти. Індикатори – це кількість людей, яких мають обслужити, та обсяг грошей, які слід заробити.
«От людина не бачила сенсу життя й хотіла вчинити суїцид, а зараз займається у спортзалі й щаслива, будує своє майбуття після 10 консультацій у нас. Хіба це врятоване життя не варте особистісних зусиль і трохи часу або й коштів? У нашому суспільстві треба зруйнувати стигму, що тільки психи мають звертатися до психолога. Ні, це прикра помилка і невігластво! Колись я втратив майно, сім’ю, три роки життя, бо перебував у паралельній реальності, але за рахунок нормального виховання не наробив дурниць. Я завжди можу сказати, когось рятуючи, що пережив сам щось подібне. Це теж є чинником довіри, що працює. І всім клієнтам не соромлячись кажу: якби я повернувся на сім років назад, маючи теперішній досвід, то мав би інше життя», – потужно резюмував наш герой.
© Геннадій Карпюк, Укрінформ
–
+38 099 178 6797 | +38 067 102 7172
Більше контактів та замовлення послуг
Форма замовлення зворотнього зв’язку
Відправляючи форму Ви даєте Згоду на обробку персональних даних і згідні з Політикою конфиденційності нашої компанії.